Т.Г. Шевченко (Літературний вечір)

ЛІТЕРАТУРНИЙ ВЕЧІР

"Я НА СТОРОЖІ КОЛО ЇХ ПОСТАВЛЮ СЛОВО"

(присвячено пам’яті нашого великого поета Тараса Шевченка)

 

Укладач: Іван Пилипович Ющук,

мовознавець, педагог, громадянський діяч, професор

 

Урочистість варто приурочити до 9 березня (день народження Шевченка), 10 березня (день його смерті) чи до 22 травня (день перепоховання його), а також можна провести в будь-який інший день, близький до цих дат. Проведення заходу слід заздалегідь узгодити з керівництвом навчального закладу, домовившись при цьому про використання актового залу чи іншого великого приміщення. Для оформлення залу, де проходитиме урочистість, бажано використати автопортрет молодого Шевченка 1840 року. Якщо буде така можливість, портрет можна спроектувати на екран з комп’ютера.

На сцені виступають: ведучий, два читці висловлювань про Т.Шевченка (або доповідач), три читці його віршів і в п’єсі “Назар Стодоля” щонайменше десятеро учасників (семеро хлопців і три дівчини).

 

Вступне слово.

Шановні учні, вчителі, дорогі друзі! Понад 150 років тому перестало битися серце великого українця Тараса Шевченка, пророка землі Української, який щиро й саможертовно любив Україну, любив нас, і мертвих, і живих, і ненарожденних земляків своїх, що заради нас готовий був зректися й раю небесного:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що прокляну Святого Бога.

За неї душу погублю. Ці палкі Шевченкові слова нещодавно з великим пієтетом процитував посол Азербайджанської Республіки в Україні Ейнула Мадатлі. А сто років тому (30 березня 1911 року) відомий російський політичний діяч і літературознавець Анатолій Луначарський, який добре знав життєвий шлях Шевченка і його творчість, сказав про нього: “Тараса Шевченка я ставлю поруч з іншими поетами-націоналістами, але жоден з них, навіть великий з великих — Міцкевич, не виявляв своєї любові до вітчизни в такій зворушливій формі, з такою майже шаленою силою”.

Тарас Шевченко заповідав нам, українцям:

Свою Україну любіть,

Любіть її… Во врем’я люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть. Виконуючи заповіт Шевченка, з його іменем і словом Січові Стрільці відстоювали Українську Народну Республіку перед московською навалою; складали свої голови за незалежність України воїни Української Повстанської Армії; ішли в тюрми й на заслання шістдесятники минулого століття. Але, на жаль, не всі люблять Україну по-шевченківському. Багато хто любить її, кажучи словами Івана Франка, “як кусень сала”, а дехто — як шмат ласої території без українців: без української мови, без української пісні, без української культури, без української історії.

І чужому научайтесь, свого не цурайтесь,

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає…— застерігав нас — і мертвих, і живих, і ненарожденних земляків своїх — великий Тарас  Шевченко.  Пильнуймо  ж,  щоб  грізна  Божа  покара  за  відступництво  не впала на нас і наших нащадків.

Нещодавно (23 лютого 2011 року) генеральний секретар НАТО Андерс фос Расмуссен, виступаючи перед студентами Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, сказав: “Для всіх вас, хто тут навчається, Тарас Шевченко має бути величезним джерелом натхнення. Тому що він не тільки символ української культури, української національної свідомості й державності. Він також став символом постійного вселюдського пошуку свободи, гідності та порядності”.

Тож будьмо гідні нашого великого пророка — Тараса Шевченка. Слава Тарасові Шевченку, слава Україні.

Відразу після  вступного слова  лунає  в електронному записі  у виконанні хору пісня “Реве та стогне Дніпр широкий” (перша строфа). Присутні встають.

Виголошується коротка доповідь про Т.Шевченка (не довше як хвилин 10), або — ще краще! — два читці навперемінку читають подані нижче висловлювання іноземців про нашого поета.

 

Світ про Тараса Шевченка

Микола Олександрович Добролюбов (1836—1861), видатний російський критик: “Вірші Шевченка саме тим і відзначаються, що в них штучного нічого нема… Він — поет цілком народний, такий, якого ми не можемо вказати в себе” (1860 р.).

Журнал “Отечественные записки” (Санкт-Петербург): “Талант Шевченка настільки визнаний читаючою публікою, а його твори настільки загальновідомі, що ми не помилимось, якщо скажемо, що, на нашу думку, Шевченко належить до першокласних поетів слов’янського світу. ого місце поряд з Міцкевичем і Пушкіним” (1860 р.).

Леонард Совінський (1831—1887), польський поет: “Тарас Шевченко — велика людина, велика вже сама собою, ще вища величчю дум мільйонів, що знайшли свій вияв у натхненній його пісні” (1861 р.).

Гвідо Баттаглія (1847—1915), польський літератор, автор книги про Шевченка: “Метою Шевченка було розбудити синів України; розбудити ж він міг, оживляючи найсвіжіші спогади, які могли ще жити в пам’яті сучасників… Шевченко — справжній воскреситель нової української ідеї, яку він узяв з лона України; це її представник” (1865 р.).

Іван Гаврилович Прижов (1827—1885), російський літератор: “Минуть століття, а пісні Шевченка будуть актуальні, тим більше вони актуальні тепер, коли зв’язок між ними і людьми, здатними його читати й любити, ще не порвався… ого тепер знають чехи, серби, болгари. Кілька місяців тому в Белграді дізналися, що готується нове видання пісень Шевченка, зараз же відбулася передплата на них, в якій взяли участь серби і болгари, духовні особи і світські, студенти і люди високопоставлені, люди учені і прості” (1867 р.).

Стоян Новакович (1842—1915), відомий сербський громадський діяч: “Взагалі, ота тенденційність, ота глибока любов до свого пригніченого народу надає Шевченковій поезії найбільшої привабливості, і він, можна сказати, один з перших поетів у світі, який на тих струнах таким способом заграв” (1868 р.).

оганн Ґеорґ Обріст (1843—1901), австрійський поет і перекладач: “Десятирічна жертва тиранії, прикутий до кавказьких скель другий Прометей, серце якого розривав біль за уярмлену вітчизну, якого давив жаль за свою нещасливу долю, безталанний співець Шевченко… боровся за правду і права людини” (1870 р.).

Еміль Дюран (1838—1890), французький культурний діяч у статті “Національний поет України”: “В сучасній історії дуже важко знайти аналогічний    випадок,    коли    б    літературна    постать    так    само    хвилювала    всі прошарки нації, щоб письменникові віддавалась шана подібно до святого або пророка” (1876 р.).

Карл Еміль Францоз (1848—1904), визначний австрійський письменник: “Ми однаковою мірою захоплюємося Шевченком і як співцем політичних свобод, і як епіком, і як поетом кохання, і як людиною, яка вміє подати художньо соціальні картини… Універсальність Шевченкового таланту — це той перший висновок, до якого ми прийшли внаслідок аналізу його творів” (1878 р.).

Ян Гудець (1856—1940), чеський письменник: “Твори Шевченка, зокрема доби заслання, — це справжні перлини поезії. В них вирують справжні почуття, глибока любов до батьківщини й знедоленого люду, ненависть до тиранії, оспівується духовна свобода і благородні почуття взагалі, що здатні запалити молоду чутливу душу” (1884 р.).

Франьо     Рачкий      (1828—1894),     хорватський     вчений,                  президент

Південнослов’янської академії наук і мистецтв: “Корифеєм української літератури є Тарас Григорович Шевченко, твори якого ставлять поруч з найкращими речами Пушкіна й Міцкевича” (1886 р.).

Калман Кеньвеш-Товт, угорський письменник ІІ половини ХІХ ст.: “Він мріяв про республіку, де б панували справедливість і братня любов… Він став пророком українців, тому й шанують його пам’ять. Твори його знають усі слов’янські народи” (1888 р.).

Костянтин Доброджану-Геря (1855-1922), видатний румунський критик: “Я сам за часів моєї молодості бачив таку зворушливу сцену: в одному загубленому в українських степах селі в селянській хатині хлопчина років п’ятнадцяти читав дуже засмальцьовану книгу — “Кобзар” Шевченка. Біля стола, спершись на лікті, сидів батько і уважно і побожно слухав, а мати на лавці сльози втирала” (1894).

Август Харамбашич (1861—1911), видатний хорватський поет, перекладач “Кобзаря” Т.Шевченка: “Тарас Григорович Шевченко є найбільший малоруський поет, а як національний, народний поет — найбільший між поетами всіх слов’ян” (1899 р.).

Андрій Хаєк, словенський критик: “Такого оборонця народних мас, яким був Шевченко, не має сьогодні жодна європейська література” (1902 р.).

осип Абрам (1875—1938), словенський перекладач “Кобзаря” Т.Шевченка: “Із Тарасових пісень перед нами постає справжній велетень, поет могутнього духу, залізної волі, високих ідей, поет з дуже вразливим, ніжним, благородним серцем і в той же час картаючий, грізний, полум’яний борець за правду і справедливість, — чудовий, непохитний, великий поет, великий як людина, прекрасний як високий ідеал патріота, ідеал слов’янина. Так, Тарас Шевченко є великою гордістю і славою для братів українців, — і не тільки для них, а й для всіх слов’ян взагалі! І як справжній українець вважає Шевченка народним учителем, вождем, пророком, то нехай же так само проймуть і запалять високі Тарасові ідеї кожне слов’янське серце!” (1907 р.).

Антон Ер’явець (1887—1910), словенський поет: “Шевченко в кожному вірші — сурмач свого знедоленого народу. З ним він просить і вимагає, з ним плаче і радіє, з ним благає і обурюється. Серед народу він стоїть, як оповісник, — то з голосною сурмою, то з ніжною віолончеллю, — і з неперевершеною віртуозністю перебирає струни народного серця. В єднанні з життям та інтересами народу живе й процвітає його поезія” (1908 р.).

Юлія Віргінія (1878—1942), визначна німецька письменниця: “Шевченко врятував свій народ від загибелі і заклав міцну основу для його славного культурного розвитку. Значення Шевченка не скороминуще, воно постійне, тому що він поет не тільки пригнобленого українського народу, а й усього багатостраждального людства” (1911 р.).

Акакій Церетелі (1840—1915), видатний грузинський письменник: “Тараса Григоровича Шевченка я бачив лише раз у своєму житті (1859 рік) у Миколи Івановича Костомарова… Ця перша й остання зустріч залишилась для мене світлим спогадом на все моє життя. Сказати правду, я вперше зрозумів з його слів, як треба любити батьківщину і свій народ” (1911 р.).

Ромульд Земкевич (1871—1936), білоруський журналіст: “Шевченко заохочував білорусів, щоб вони не кидали своєї праці для народу, а їхня праця, незважаючи на тяжкі умови, не пропаде марно і сліди цієї праці залишаться” (1911 р.).

Зофка Кведер (1878—1926), відома словенська письменниця у статті “Тарас Шевченко”: “Вулканом була його душа, нестримно виривалися полум’яні вірші й пісні з його геніальної голови. Він оспівував красу своєї вітчизни України, співав про її минулі часи, про боротьбу предків проти несправедливості й неправди з боку гнобителів, про бідність та злидні і про те, що всі люди мають право гордо тримати свої голови і повалити рабство як щось ганебне для людини” (1914 р.).

Іван Шишманов (1862—1928), відомий болгарський вчений: “Шевченко належить до найулюбленіших поетів наших письменників передвизвольної епохи. Візьміть особливо творчість Жинзифова, Любена Каравелова і Славейкова — ви без великих труднощів відкриєте як у виборі мотивів, так і в зовнішній формі їхніх пісень могутній вплив українського поета” (1914 р.).

Галімджан Ібрагімов (1887—1938), класик татарської літератури: “Я називаю його героєм… Пригноблені розуміють один одного швидко. В долях Шевченкового народу й нашого татарського багато спільного. Поривання і горе, прагнення і гіркота, які вирували в серці Шевченка і які й донині роздирають душу малоросійських мислителів, є й у нас, татар” (1914 р.).

Альфред Єнсен (1859—1921), видатний шведський славіст, автор книги про Т.Шевченка: “Велика людина прийшла з Правобережної України… поет, все життя якого було полум’яним протестом проти будь-якого деспотизму і кріпацтва, — Тарас Шевченко. Він посідає особливе місце в світовій літературі, він сам створив літературу і втілив у своїх піснях душу всього народу” (1916 р.).

Шарль Стебер (?—1944), французький письменник: “Тарас Шевченко — це символ протесту проти експлуатації, проти насильства, проти всілякого гноблення, це полум’яний заклик до визволення” (1939 р.).

Людмил Стоянов (1888—1973), відомий болгарський письменник: “Значення Шевченка як великого поета давно оцінено на Заході, де його ім’я ставлять поруч з іменами таких поетів, як Пушкін, Бернс, Байрон” (1939 р.).

Милан Яриш, відомий чеський письменник: “У світовій поезії немає творів, які були б для чеського народу ближчими, ніж твори Тараса Шевченка. Так само важко знайти в світовій поезії поета, котрий для чеського народу, його історії і боротьбі за свободу був би таким зрозумілим і улюбленим, як Тарас Шевченко” (1951 р.).

Альфред Курелла (1895—1975), видатний німецький письменник: “Тарас Шевченко не має собі рівних у світовій літературі. Жодна країна не висунула такого поета, поета народного в справжньому розумінні цього слова, поета, який так повно, так правдиво передав настрої та думки свого поневоленого народу” (1951 р.).

Хасіб аль-Кайалі, сирійський письменник: “Шевченко вражає своїм багатогранним генієм, своєю небаченою стійкістю і терпінням. ого віра в свободу і справедливість була непохитна” (1957 р.).

Радуле Стийєнський (1901—?), чорногорський поет: “З того часу, як я купив збірник творів Шевченка, минуло 34 роки, і куди б доля мене не кидала за ці роки, всюди я возив з собою цей старий, досить потріпаний, у голубуватій твердій оправі том з витисненим медальйоном портрета Шевченка. І щоразу, перечитуючи його поезії, не міг стримати хвилювання серця” (1961 р.).

Полін Бентлі, англійська письменниця: “Тарас Шевченко виходить за межі однієї країни. Він поет всього людства. ого заклик до братерства й любові, до правди й справедливості, а над усе — до волі, має всесвітнє значення” (1961 р.).

Гейза Кейпеш, угорський поет і перекладач: “Шевченко не тільки розпочав, а й завершив народно-класичний напрямок. Він не новий Пушкін, а зовсім нове явище як в українській, так і в світовій літературі” (1961 р.).

Хідео Одагірі, японський літературознавець у передмові до другого видання поезій Тейсука Сібуя: “Я вважаю багатозначним той факт, що вже в 1926 році молодий японський селянський поет Тейсук Сібуя присвятив свої вірші кріпацькому поетові України Тарасові Шевченку. Який чудовий поет є Шевченко, ми бачимо з його “Кобзаря”, що вийшов у видавництві “Хейбонся” у 1950 році японською мовою” (1961 р.).

Поль Робсон (1898—1976), відомий американський негритянський співак: “Глибоко люблю я і любить мій народ прекрасні героїчні поезії Тараса Григоровича Шевченка. Цей великий поет належить усьому світові” (1963 р.).

Перший читець декламує напам’ять уривок із незакінченої поеми “Юродивий” (мотто: “Кати знущаються над нами, а правда наша п’яна спить”):

Во дні фельдфебеля-царя,

Капрал Гаврилович Безрукий

Та унтер п’яний Долгорукий

Украйну правили. Добра

Таки чимало натворили,

Чимало люду оголили

Оці сатрапи-ундіра,

А надто стрижений Гаврилич

З своїм єфрейтором малим

Та жвавим, на лихо лихим,

До того люд домуштрували,

Що сам фельдфебель дивувались

І маршировкою, і всім,

І “благослонні пребивали

Всєгда к єфрейторам своїм”.

А ми дивились, та мовчали,

Та мовчки чухали чуби,

Німії, подлії раби,

Підніжки царськії, лакеї

Капрала п’яного! Не вам,

Не вам, в мережаній лівреї

Донощики і фарисеї,

За правду пресвятую стать

І за свободу. Розпинать,

А не любить ви вчились брата!

0  роде суєтний, проклятий,
Коли ти видохнеш? Коли
Ми діждемося Вашингтона

З новим і праведним законом? А діждемось-таки колись!

Другий   читець   декламує   напам’ять   поезію   “Мені   однаково…”   (мотто: “Караюсь, мучуся… але не каюсь”):

Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні. Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені. В неволі виріс між чужими, І, не оплаканий своїми, В неволі плачучи, умру,

                              все з собою заберу,

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні,

На нашій — не своїй землі.

І не пом’яне батько з сином,

Не скаже синові “Молись.

Молися, сину: за Вкраїну замучили колись”.

Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні…

Та не однаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені.

Третій    читець   декламує   напам’ять   уривок   із   вірша   “Не    молилася    за мене…” (мотто: “Садок вишневий коло хати…”):

А я так мало, небагато Благав у Бога.

Тілько хату,

Одну хатиночку в гаю,

Та дві тополі коло неї,

Та безталанную мою,

Мою Оксаночку; щоб з нею

Удвох дивитися з гори

На Дніпр широкий, на яри,

Та на лани золотополі,

Та на високії могили;

Дивитись, думати, гадать:

Коли-то їх понасипали?

Кого там люди поховали?

[…] Ми б подивились, помолились

І, розмовляючи, пішли б Вечеряти в свою хатину.

Даєш ти, Господи єдиний,

Сади панам в твоїм раю,

Даєш високії палати.

Пани ж неситії, пузаті

На рай твій, Господи, плюють

І нам дивитись не дають

З убогої малої хати.

Я тілько хаточку в тім раї

Благаю, і досі ще благаю,

Щоб хоч умерти на Дніпрі,

Хоч на малесенькій горі.

 

Доки відкриється завіса перед постановкою п’єси, хай пролунає мелодія на одну з ліричних поезій Тараса Шевченка. На її фоні починається вистава. Декорації можуть бути умовні

 

НАЗАР СТОДОЛЯ

(скорочено)

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Хома  Кичатий, сотник

Галя, дочка сотник

Стеха, молода ключниця в Кичатого,

Назар  Стодоля,

Гнат Карий, друг Назара  Стодолі,

хазяйка  на вечорницях,

молоді козаки і дівчата,

свати від чигиринського полковника.

 

Дія відбувається в XVII столітті, неподалік від Чигирина , в козацькій слободі, в ніч перед Різдвом Христовим.

АКТ ПЕРШИЙ

Вечір. Світлиця, багато вбрана килимами й бархатом. Збоку стіл, накритий дорогим килимом; довкола ослони під бархатом, облямовані золотом. На столі стоять фляги, кубки й різні страви; горять воскові свічі. Стеха прибирає стіл.

Стеха (відходить від стола). Усе! здається, що все. Стривай лишень, чи не забула чого. Риба, м’ясо, баранина, свинина, ковбаса, вишнівка, слив’янка, мед, венгерське — усе, усе. Тут і їстівне, і випити. Коли б лишень гості. Та що вони так довго баряться? І надоумило ж сідоусого у таке свято, коли добрі люди тільки колядують, сподіваться гостей, та й ще яких гостей! Старостів од такого ж старого дурня, як і сам. Побачимо, що то з того буде. Негріте залізо не зігнеш. А якби не крився та пораявся б зо мною отак тижнів за два до свят, то певна уже була б річ; а то схаменувся на самісінький свят-вечір та й ластиться: “І сяка й така, і добра, і розумна ти, Стехо: поможи! Я вже тобі і се і те, і третє й десяте”. Побачимо, побачимо, як попадеться нашому теляті вовка піймати. (Помовчавши) Не сказавши ні слова дочці, за кого і як хоче віддати, думає, що наша сестра — коза: поженеш, куди схочеш. Е, ні! стривай лишень, голубчику. “Ублагай її”, каже. Та і що таки той поганий хорунжий? А полковник хоч старий — нехай йому добре сниться — так же пан!.. […]

(З бокових дверей виходить Галя.)

Стеха. А що? як прибрано?.. Тим-бо й ба!

Галя. Що це ти, Стехо, робиш? Хіба у нас сьогодні гості, чи що?

Стеха. Та ще й які гості, якби ви знали!

Галя. Які ж там гості і відкіля?

Стеха. Угадайте.

Галя. Чи не з Чигирина?.. Так?..

Стеха. Із Чигирина, та хто такий?

Галя. Які-небудь старшини?

Стеха. То-то бо й є, що не старшини, і...

Галя. Та хто ж такий? Може... та ні! сьогодні не такий день. А мені батюшка учора і говорив щось таке.

Стеха. Говорив, та не договорив. А я знаю, — тільки не скажу.

Галя (обнімаючи Стеху). Стехо, голубочко, ластівко моя! скажи, не муч мене.

Стеха. А що дасте? Скажу...

Галя. Ще сережки, або перстень, або що хочеш подарую, тільки скажи.

Стеха. Нічого не треба; дайте тільки свій байбарак надіти сьогодні на вечорниці.

Галя. Добре, надівай, та так, щоб батюшка часом не побачив.

Стеха. Оце ще! Хіба ж я справді дурна? Слухайте ж. (Притишено.) Сьогодні прийдуть старости.

Галя  (у захваті). Від Назара! від Назара!

Стеха. Та там вже побачите, від кого.

Галя. Хіба ж не від Назара, Стехо? Що ж оце мене і справді лякаєш?

Стеха. Я вас не лякаю, я тільки так кажу.

Галя. Ні, ти щось знаєш, та не хочеш сказати.

Стеха (лукаво). Я нічого не знаю. Де мені, ключниці, відати про панські діла?

Галя. Ти смієшся з мене! Я заплачу, їй-богу, заплачу і батюшці скажу.

Стеха. Що ж ви скажете?

Галя. Що ти мене перелякала... Теперечки не дам байбарака. А що, поживилась?

Стеха. Оце, які-бо ви боязкі! Вже й повірили!

Галя. Ну, що ж? Від Назара?

Стеха. Та від кого ж більш? Вже пак не від старого Молочая, нашого полковника.

Галя. Цур йому, який нехороший! Як приїде до нас, то я зараз із хати втікаю. Мені навдивовижу, як ще його козаки слухають. Тільки у його, паскудного, і мови, що про наливку та про вареники.

Стеха. А хіба ж се й не добре?

Галя. Звісно! Козаку, та ще й полковнику! Ось мій Назар, мій чорнобривий, усе про війну та про походи, про Наливайка, Остряницю та про синє море, про татар та про турецьку землю. Страшно, страшно, а хороше, так що слухала б не наслухалась його, та все дивилась би в його карі очі... […].

(Стукають у двері.)

Галя  (поспішно). Ох, лишечко! Хтось іде! (Тікає.)

Стеха. Хто там?

Хома  (за дверима). Я, я! Відчиняй мерщій.

(Стеха відчиняє двері. Заходить Хома, обтрушуючись.)

Хома. Що? Не було? Оце ж яка хуртовина!

Стеха. Кого не було?

Хома. Кого? Гостей!

Стеха. Яких гостей? Од пол...

Хома. Цс!.. еге ж.

Стеха. Ні, не було.

Хома. Гляди ж, анітелень!.. Отець Данило, спасибі, розрішив. Не забудь тільки завтра вранці послать йому вишнівки. Знаєш? тієї, що недавно доливали. Нехай собі п’є на здоров’я. Та що се їх нема так довго? Чи не злякались, бува, завірюхи? А вітер неначе стиха.

Стеха. Злякаються вони! Де ж пак! І в горобину ніч приїдуть для такої панночки, як наша.

Хома. Звичайно, звичайно.

Стеха. Іще пак такий старий... а панночка...

Хома. Сама ти стара, сороко безхвоста!

Стеха. Дивись! Зараз і розсердились. Хіба я на вас?

Хома. Так що ж, що не на мене? Так на мого... ну... полковника.

Стеха. Е, бач що! А панночка? Чи ви ж з нею говорили? Що вона?

Хома. А що вона? Її діло таке: що звелять, те й роби. Воно ще молоде, дурне; а твоє діло навчить її, врозумить, що любов і все таке прочеє... дурниця, нікчемне. Ти вже, думаю, розумієш?

Стеха. Та се розумію, та з якого кінця почати, не знаю. Вона, бачите, полюбила Назара так, що й сказать не можна. Ось і сьогодні мені говорила. “Моли, каже, Стехо, Бога, щоб швидше я вийшла заміж за Назара, — половину добра свого віддам!”

Хома. А ти й повірила!

Стеха. А чому ж і ні? Вона така добренька.

Хома. Дурна ти, дурна! А як же я сам тобі все добро віддам, тоді що буде? га? Що ти думаєш? (Гладить її.) То-то бо і є, дурочка ти безсережна!

Стеха. Що мені робить, коли я дурочка?

Хома. А то, що велять. Чуєш? Усе, що в мене є, твоє.

Стеха. Не треба мені вашого добра; я і без нього була б щаслива, якби ви не забули бідної Стехи і тоді, коли зробитесь великим паном. Я вас так вірно люблю, так вбиваюсь за вами, а ви... (Вдавано сумує.)

Хома. От же і нагадали козі смерть! Знов своє. Сказав, так і зроблю. […] Піди лишень до Галі та поговори з нею хорошенько по-своєму, і коли теє... то завтра і між нами онеє.

Стеха. Казав пан — кожух дам, та й слово його тепле. І я тільки гріх на душу візьму.

Хома. Який тут гріх? Дурниця все те!

Стеха. Забожіться, що женитесь, тоді, їй-богу, все зроблю! А без мене, кажу вам, нічого не буде, їй-богу!

Хома. От же їй-богу, далебі!

Стеха. Женитесь?

Хома. Еге!

Стеха. На мені?

Хома. Як коржа, так коржа! Як спечемо, так і дамо. Уже ти мені в печінках сидиш з своїми витребеньками.

Стеха. Які тут витребеньки?

Хома. Ну, добре, добре! Тільки слухай. Треба діло скомпонувати так, щоб вона не знала, від кого старости, а то — чого доброго — усе піде шкереберть.

Стеха. Та вже мені не вчиться, як ділом повернуть. […]

Хома. О, ти дівка розумна! Іди ж до Галі, та гляди — гарненько побалакай з нею.

(Стеха виходить.)

Хома. Злигався я з дияволом... (Оглядається.) Що ж? Не можна без цього. У такому ділі як не верти, треба або чорта, або жінки. (Трохи помовчавши.) Чого доброго! Ще, може, й мене обдурить, тоді і остався навіки-вічні в дурнях. Та ні, лиха матері! Аби б тільки ти мені своїми хитрощами помогла поріднитися з полковником, а там уже що буде — побачимо. Іш ти, мужичка! Куди кирпу гне! Стривай! (Тривала мовчанка.) Думай собі, голубко, та гадай, що... а воно зовсім не так буде. Закинь тільки вудочку, сама рибка піде. Шутки — тесть полковника!.. А що далі — се наше діло. Аби б через поріг, то ми й за поріг глянем. У яких-небудь Черкасах, а може, у самому Чигирині гуляй собі з полковничою булавою! І слава, і почет, і червінці до себе гарбай: все твоє. […] Женись не на чорних бровах, не на карих очах, а на хуторах і млинах, так і будеш чоловіком, а не дурнем.

(Заходить Галя.)

Галя (весело). Добривечір, батюшка! Де це ви так довго барились? Ви мене кликали, чи що?

Хома. Та кликав, кликав. (Оглядає її.) Що ти не всі стрічки почіпляла? Та нехай! Поки буде і сих. Послухай. Мені треба поговорити з тобою об важнім ділі. Ти знаєш, ми сьогодні старостів сподіваємось?

Галя. Сьогодні! На первий день празника, — на самісіньке Різдво?

Хома. Так що ж? Отець Данило, спасибі, розрішив. Гляди ж, не піднеси гарбуза.

Галя. Як се можна! Хіба він дуже старий, чи що? Ось послухайте, якої нісенітниці наговорила мені Стеха. Сміх та й годі!

Хома. А що тобі вона наговорила?

Галя. Каже, буцімто старі... та ні, не скажу, далебі не скажу, бо казна-що. Вона й сама не знає, що говорить.

Хома. Хіба ж не правда? Старий чоловік кращий від молодого.

Галя. Та й вона те ж казала.

Хома. А тобі як здається?

Галя. Як таки можна? То старий, а то молодий.

Хома. Так, по-твоєму, молодий — краще?

Галя. Отож пак!

Хома. Поміркуй лишень гарненько, так і побачиш, що батькова правда, а не твоя. Ну, що молодий? Хіба те, що чорні вуса? Та й тільки ж. Не вік тобі ним любуваться: прийде пора — треба подумати об чім і другім. Може, коли захочеться почоту, поваження, поклонів. Кому ж се звичайніше? Полковниці..; се я так приміром говорю... а не якій-небудь жінці хорунжого; бо у нього тільки й худоби, тільки й добра, що чорний вус. Повір мені, дочко, на тебе ніхто і дивиться не захоче.

Галя. Та я й не хочу, щоб на мене другі дивились.

Хома. Не знать що верзеш ти! Хіба ти думаєш, що не обридне цілісінький вік дивиться на тебе одну? Хіба ти одна на божім світі? Є й кращі від тебе. Того і гляди, що розлюбить.

Галя. Назар? Мене? О, ні! ні, ніколи на світі!

Хома. Я й не кажу, що воно справді так буде, а так, наприклад, — щоб ти тямила, що ми всі на один шталт шиті.

Галя. О, ні! Не всі! Він не такий, він не розлюбить.

Хома. А що ж? Хіба він тобі побожився?

Галя. Атож!

Хома. А ти й повірила

Галя. Я і без божби повірила б.

Хома. Дурне ти, дурне! […] Я тобі б і багацько дечого сказав, та ніколи: того і гляди, що старости на поріг. А чи єсть у тебе рушники?

Галя (весело). Є, є! Як я рада! В мене серце не на місці! Чи й вам так весело?

Хома. Весело, дуже весело. Іди ж та не забудь сказати, що коли прийдуть колядувати, так щоб гнали їх у потилицю.

Галя. За що ж? Се ж діло законне! Та воно ж і раз тільки в году!

Хома. А старости раз на віку.

Галя. Справді, щоб не помішали... Ще й законної речі не дадуть сповнить. Так побіжу ж я і скажу, щоб заперли ворота і хвіртку. (Іде.)

Хома (ходить задумавшись). Здається, діло добре йде. Вона думатиме, що Назар свата, здуру і согласиться; старости не промовляться; весілля можна одкинути аж геть до того тижня; а через таку годину і нашого брата, мужика, угомониш, щоб не брикався, не то що дівку. Коли б тільки який гаспид не приніс того горобця безперого! Тоді пиши пропало. Наробить бешкету! (Поважно.) А подумаєш і те: яке йому діло до Галі? Се ж моя дитина, моє добро, слідовательно моя власть, моя і сила над нею. Я отець, я цар її. […]

Галя  (вбігає радісна). Приїхали, приїхали!

Хома (здригнувшись). Оце ж як ти мене злякала! Піди у свою кімнату та прийдеш, як кликну.

Галя. Чого у кімнату? Я тут зостанусь, ніхто не побачить.

Хома. Незвичайно: закон не велить.

Галя.   Ну, так я піду. (Виходить.) (Хома сідає поважно за стіл. За дверима стукають три рази. Входять два свати з хлібом і, низько кланяючись господареві, кладуть хліб на стіл.)

Свати. Дай, боже, вечір добрий, вельможний пане!

Хома. Добривечір і вам. (Робить знак сватові. Той кланяється. Хома шепче йому на вухо і потім каже вголос.) Добривечір, люди добрі! Просимо сідати; будьте гостями. А відкіля се вас Бог несе? Чи здалека, чи зблизька? Може, ви охотники які? Може, рибалки або, може, вольнії козаки?

Сват (тихо покашлює). І рибалки, і вольнії козаки. Ми люди німецькії, ідемо з землі турецької. Раз вдома у нашій землі випала пороша. Я й кажу товаришу: “Що нам дивиться на погоду? Ходім лишень шукати звіриного сліду”. От і пішли. Ходили-ходили, нічого не знайшли. Аж гульк — назустріч нам іде князь, підніма угору плечі і говорить нам такії речі: “Ей ви, охотники, ловці-молодці! Будьте ласкаві, покажіте дружбу. Трапилась мені куниця — красна дівиця; не їм, не п’ю і не сплю від того часу, а все думаю, як би її достати. Поможіть мені її піймати; тоді чого душа ваша забажа, усе просіте, усе дам: хоч десять городів, або тридев’ять кладів, або чого хочете”. […] Ми, ловці-молодці, ну слідить, ну ходить; сьогодні вранці встали і таки на слід напали. Певно, що звір наш пішов у двір ваш, а з двору в хату та й сів у кімнату; тут і мусимо піймати; тут застряла наша куниця, в вашій хаті красная дівиця. Оце ж нашому слову кінець, а ви дайте ділу вінець. Пробі, оддайте нашому князю куницю, вашу красну дівицю. Кажіть же ділом, чи оддасте, чи нехай ще підросте?

Хома (вдавано з серцем). Що за напасть така! Відкіля се ви біду таку накликаєте! Галю! чи чуєш? Галю! порай же, будь ласкава, що мені робити з оцими ловцями-молодцями.

(Галя виходить на середину світлиці, зупиняється і, сором’язливо опустивши очі, перебирає пальцями фартушину.)

Хома. Бачите ви, ловці-молодці, чого ви натворили? Мене старого з дочкою пристидили!.. Гай-гай! Так ось же що ми зробимо: хліб святий приймаємо, доброго слова не цураємося, а за те, щоб ви нас не лякали, буцім ми передержуємо куницю, або красну дівицю, вас пов’яжемо. […] Чуєш-бо, Галю? А може, рушників нема? Може, нічого не придбала? Не вміла прясти, не вміла шити — в’яжи ж, чим знаєш, — хоч мотузком, коли ще й він є.

(Галя йде в свою світлицю і негайно повертається, несучи на срібному тарелі два вишиті рушники й кладе на хліб, принесений сватами; потім підходить до батька й низько кланяється й цілує руку; потім бере таріль з рушниками і підносить сватам — спочатку одному, потім другому. Свати,

взявши рушники, кланяються Хомі.)

Сват. Спасибі ж батькові, що свою дитину рано будив і усякому добру учив. Спасибі й тобі, дівко, що рано вставала, тонку пряжу пряла, придане придбала.

(Галя бере рушники й перев’язує через плече одному й другому, потім відходить і боязко поглядає на двері.)

Хома (до Галі). Догадався, догадався! Ти хочеш і князя зв’язати. Нехай завтра обоє його зв’яжемо. Бач, мабуть, злякався, що не показався. Стривай, попадешся, не втечеш!

Сват. Він і сам прилетить, як зачує, що так похваляєтесь.

Хома. Ну, поки вже долетить, нам нічого ждати. Просимо сідати. Що там є, поїмо; що дадуть, поп’ємо та побалакаємо дещо. А тимчасом ти, Галю, не гуляй, в корці меду наливай та гостям піднеси хліба-солі, проси з привітом і з ласкою.

(Свати чинно сідають за стіл. Галя бере в батька чарку й флягу і підносить старшому сватові. Сват не приймає.) Сват.    Ми    вам    такої    халепи    натворили,    що    боїмося,    щоб    ви    нас    не потруїли... Призволяйтесь самі. (Кланяється.)

(Галя, поглядаючи на батька несміло й сором’язливо, підносить до губів і

подає сватові.) Сват    (піднявши   чарку).   Тепера   так!   Пошли   ж,   Боже,   нашим   молодим щастя,    і    багатства,    і    доброго    здоров’я,    щоб    і    внуків    женити,    і    правнуків діждати...

(Свата перебиває хор колядників під вікнами. Всі слухають уважно. Хома

з досадою покручує вуса; Галя весело поглядає на вікно.) Сват  (доки співають, повторює). Гарно колядують наші козаки!

КОЛЯДКА Бачить же Бог, бачить Творець, Що мир погибає, Архангела Гавриїла В Назарет посилає… Хома    (до   Галі,   сердито).   Я   ж   тобі  наказував,   щоб   нікого   не  пускали! Задумалась, забула!

(Заходить Назар с молодими козаками.) Назар. Дай, боже, вечір добрий! Помагайбі вам на все добре!

(Всі козаки повторюють. Назар, не скидаючи шапки, в жахові зупиняється; дивиться то на гостей, то на Галю.)

(Усі мовчать.) Хома     (розгубившись)    Спасибі,    спасибі...    Милості    просимо.    Просимо сідати.

(Мовчанка триває. Галя, усміхаючись, крадькома поглядає на Назара.) Назар. Сядемо, сядемо, аби було де: ми гості непрохані. Може, помішали; дак ми і підемо, відкіля прийшли. (Дивиться на сватів.) Так бач, через що полковник послав мене з грамотами в Гуляй-Поле! (Обернувшись до Галі.) Весело, весело! Наливай швидше горілки, і я вип’ю за твоє здоров’я! Не лякайся, не лякайся, наливай.

(Галя в жахові випускає з рук тацю й флягу.) Хома  (скаженіючи). Хто сміє знущаться над моєю дочкою?

Назар. Я! Хіба не бачиш? Я, Назар Стодоля! Той самий, за кого ти вчора обіщав видать дочку свою, той самий, якого ти знав ще з тієї пори, як він тебе вирвав із-під ножа гайдамаки! Згадай іще, що я той самий, хто й самому гетьману не дасть себе на посміх! Пізнав?

Хома. Пізнав. (Байдуже.) Що дальш?

Галя. Хіба ж не ти прислав?

Хома. Мовчи! Геть собі!

Назар  (зупиняє Галю). Стривай, стій тут! І тебе обманюють?

Хома. Не обманюю, а так як батько велю. Вона просватана за чигиринського полковника.

Назар       (з        відразою).        Полковника!        Учора        була        моя,        сьогодні

полковникова, а завтра чия буде? Чуєш, Галю?

Галя  (падаючи Назарові на руки). Чую! О, чом мені не позакладало!

Сват.  Осмілююсь доложить...

Назар. Мовчи, поганець!

Хома. Віддай мені дочку мою. (Несміливо підходить до Назара.)

Назар. Геть, юда.

Хома (з жахом). Прохор, Максим, Іван, Стехо! Гей, хто там є? Візьміть його, харцизяку, — він уб’є мене!

Назар. Нехай Бог тебе поб’є, дітопродавець! (До Галі.) Галю! серце моє! Промов мені хоч одне слово: ти не знала — за кого? Скажи: не знала?

Галя  (отямившись). Не знала, їй-богу, не знала!

Назар  (до Хоми). Чи чуєш ти?

Хома. Не чую; я оглух!

Назар (до гостей). Люди добрі, коли ви не оглухли, так послухайте. Він мене називав своїм сином, а я його своїм батьком, і він се чув тоді, а сьогодні оглух. Де ж його правда? Чи чесний же він чоловік? Правдивий, га?

(Гості мовчать.)

Гнат (підходить до Назара). Він не чоловік. Кинь його: таке ледащо не стоїть путнього слова! […]

Галя (обіймає ноги батька). Ви покійній матері, як вона умирала, біля домовини обіщали мене видать за Назара. Що ж ви робите? Чим я вас прогнівила? За що мене хочете убить? Хіба ж я не дочка ваша? (Заливається сльозами.)

Назар. Камінь! Залізо! Ти огню хочеш! Буде огонь, буде! Для тебе все пекло визову... ти жди мене. (До Галі.) Бідна, бідна! В тебе нема батька, в тебе кат єсть, а не батько! Бідненька, серденько моє, пташечко моя безприютна! (Цілує її. До сватів.) Розкажіть полковнику, що бачили і що чули. Скажіть, що його молода при ваших очах цілувалась зо мною. (Галя обіймає його й цілує.) Бачите, бачите! Прощай же, моє серце, моя голубочко! (Цілує її.) Я знаю, що мені робить. Я знайду правду. Прощай! Вернусь, сподівайся.

(Галя непритомніє. Назар, затуливши обличчя руками, іде. Гнат й козаки за ним. Хома й свати підбігають до Галі.)

АКТ ДРУГИЙ

Проста хата, охайно прибрана. На столі горять свічки. Хазяйка порається коло пічки.

Хазяйка. […] Що ж се справді ніхто не йде? А вже мені ся навіжена Стеха! Пішла за дівками та десь і застряла з козаками. І звела ж їх нечиста мати докупи! Нехай би сей Кичатий був парубок, а то ж уже старий чоловік... Не взяв

би він собі в ключниці не молоду, а розумну, вірну, дотепну до всякого діла та стареньку! А то... як та дзиґа, так і снує. Як то він дочку свою ще пристроїть? Бач, у полковниці лізе! Чи довго ж то вона буде любуватися його лисиною замість ясного місяця? Ох, ох! старі, старі! Сидіть би вам тілько на печі та жувать калачі; так ні, давай їм жінку, та ще молоду. Як же пак, чи не так!.. От Стодоля молодець! Я його знаю, він протопче стежку через полковничий садок. Та й дурний би був, коли б не протоптав. Про себе скажу, що... теє... хтось іде!.. Зараз, зараз! Насилу! (Відчиняє двері.)

(Входять Назар і Гнат.)

Хазяйка. Свят, свят, свят! Відкіля се, якою дорогою, яким вітром, яким шляхом занесло вас у мою хату?

Гнат. Не питайся, голубко, стара будеш, хоч се, признаться, і не пристало твоїй пиці. Чого ж ти так насупилась?

Хазяйка. Сідайте, будьте ласкаві, сідайте!

Гнат. Ну, годі ж, не сердься. Мало чого з язика не спливе! Невже треба переймать, що поверх води пливе! У тебе сьогодні вечорниці?

Хазяйка. Хіба ж наші вечорниці для вас? Ви так тілько прийшли — посміяться.

Гнат. Так таки і посміємося, коли буде весело.

Хазяйка. (дивлячись на Назара). Буде весело, та не всім.

Гнат. Ну, се вже опісля побачимо. А поки — ке нам чого-небудь такого, для чого чарки роблять, та й зубам пошукай роботи. Проклятий скряга і повечеряти не дав. Ну, чого ж ти рот роззявила? Мерщій!

Хазяйка. Зараз. (Відходячи.) Бідненький Назар! (Дістає з полиці флягу з вином і закуску і ставить на стіл.)

(Назар сумно дивиться на Гната.)

Гнат (до хазяйки). Тепер же знаєш що? Візьми мітлу та мети, виясни хорошенько місяць: бач, як насупило! А ми тимчасом побалакаєм, що треба.

Хазяйка. Що се, Бог з вами! Хіба я відьма?

Гнат. Я так, .навмання сказав. Заткни пальці в уха. Чи второпала?

Хазяйка. А!.. ви хочете нишком побалакати. Добре, я піду по Стеху. (Одягає свиту і виходить.)

Гнат (подивившись їй услід). Пішла. Ну, що ж дивишся на мене, мов не пізнаєш?

Назар. Тепер би й рідного батька не пізнав. […]

Гнат (розглядаючись). Чи глухі тут стіни? (Неголосно.) Украдьмо Галю, от і все. Чи добре?

Назар  (трохи помовчавши, тисне руку Гнатові). Прости мене...,

Гнат. Ну, що ще?

Назар . Ти певний друг!

Гнат. Ну, об сьому послі. Кажи, так чи не так?

Назар. Так! Я ввесь твій: говори, приказуй.

Гнат. Слухай же. Вона, звісно, виходила до тебе коли-небудь пізно вечором у садок, хоч, може, й не одна?

Назар. З ключницею.

Гнат. Суща коханка! Чи не завалявсь у тебе в кишені який червінець?

Назар. Два.

Гнат. Ще лучче. Се ж буде ключниці на сережки, а плахту на словах обіщай. Тільки домовся з нею так, щоб вона про мене не знала, бо жінки наголо всі цокотухи: не для їх вигадано слово мовчати; до того ще й дорожче запросить.

Назар. Нічого не пожалую, усе віддам, що в мене є. Де тільки ключницю побачу?

Гнат. Вона буде тут. Адже ти чув, як ласка хазяйка Стеху за те, що довго бариться? Гляди ж, зробиш тут усе як треба, а я дожидатиму вас край старої корчми. з тройкою добрих вороних. Знаєш, за садком, на старій дорозі?

Назар. Знаю.

Гнат. Сю корчму і днем люди, хрестячись, обходять, а вночі ніхто не посміє; так кращого місця нічого й шукати; тільки порайтесь моторніш.

Назар. А як вона не захоче, — що тоді?

Гнат. Хто? Ключниця чи...

Назар. Та й та, й друга.

Гнат. Захочуть обидві, тільки ти зумій согласити. Ключниця за червінця піде колядувать хоть до самого сатани; а Галя в одній сорочці піде за тобою на край світу; а як се дуже далеко, так ти спровадь її на Запорожжя, а там і сам гетьман не більший од чабана […].

АКТ ТРЕТІЙ

Середина розваленої корчми. Стіни без стелі і кілька вцілілих кроков. Все занесене снігом і освітлене місяцем. Кілька хвилин мовчання. В далині чутно пісню, потім ближче, ближче, і з’являється Стеха, несміло наспівуючи: “Ох, сережки!..” Вона зупиняється біля розваленої печі і боязко розглядається довкола.

Стеха. Як страшно! Де ж вони? І коней теж не видно. Чи не махнули вони собі? То-то буде добре! За два червінці продать своє щастя... (Роздивляється сліди.) Ні, опріч моїх, нічиїх не видко слідів... Що, як вони обманили та другим шляхом?.. От тобі й сотничка! Побіжу мерщій додому, чи не подіялось чого там. Розкажуть, що я помогла, — тоді усе пропало.

(Поспішно повертається. Назустріч їй Назар несе на руках Галю.)

Стеха. Се ви? А тут так страшно... Чи не случилось чого?

Назар  (опустивши Галю). Нічого не бійсь. А коні тут?

Стеха. Ні, я не бачила.

Назар. Збігай подивись, і як нема, то біжи мерщій у слободу, чи не зустрінеш на дорозі.

Галя. Стехо! Чому ж ти не йдеш? Біжи ж скоріш: батюшка прокинеться? Біжи-бо!

Стеха. Зараз, моя панночко; для вас на край світу полечу. (Швидко виходить.)

Галя. Ходім на дорогу: мені тут страшно.

Назар. Не можна, моє серденько: там побачать, а сюди ніхто не ввійде.

Галя (сумно). Ну, роби як знаєш, а я... я все зробила... Боже! На зорі прокинеться батюшка... Ох, Назаре, Назаре! що я наробила!

Назар. Лучче нічого не можна було зробить.

Галя. Батюшка мене проклене.

Назар. Себе нехай проклинає... Ти змерзла, моя кришечко? Візьми мою кирею. (Знімає плащ і розстелює на снігу.) Спочинь, моє серденько; поклади свої ніженьки у мою шапку. (Галя сідає на плащ. Назар вкладає її ноги в свою шапку.) Отак тепліш (цілує її), тепліш, моє серденятко.

Галя. О, мій голубчику, мій сокіл ясний! Як мені тепло, як мені весело!.. Тільки я боюсь: батюшка мій такий сердитий.

Назар. Не бійсь, моя пташечко, нічого, поки я з тобою. Не бійсь, тільки люби мене. Я подумав тоді... коли...

Галя. Коли? Що подумав? Може, недобре?

Назар. Не то що недобре, та не тепер згадувать об чім-небудь недобрім, коли на серці така радість. А завтра... що завтра зо мною буде? Я вмру, мене задушить моє щастя, моя доля. (Кладе їй на коліна свою голову. Галя перебирає його волосся. Назар, підвівши голову, з ніжністю дивиться їй в очі.) О мої очі, мої карі! Поглядіть на мене, мої зорі ясні! (Трохи помовчавши.) Серце моє, ти не казала батюшці, що підеш заміж за полковника? Не казала?

Галя. Оп’ять! Який же ти справді!.. Я заплачу. Адже ж він нічого мені не говорив о полковникові, так як же б я йому сказала?

Назар. Бідненька! Він продавав тебе, а ти нічого й не знала. Прости його. Нехай Бог милосердний на тім світі за се його осудить і покарає […].

Галя. Як мені весело з тобою! Чи воно усе так буде весело? Скажи мені, Назаре.

Назар  (не підводячи голови). Увесь вік!

Галя. Куди ж ми поїдемо?

Назар. У рай.

Галя. Я се знаю; та де ж він?

Назар (підвівши голову). Не питай мене тепер; я нічого не знаю. Ми поїдемо туди, де нема і не буде ні полковника, ні батька твого, де тільки одна воля, одна воля та щастя. О, як ми будемо гарно жити! Збудую тобі хату світлу, світлу та високу, розмалюю її усякими красками — і чорними, і блакитними, і зеленими, усякими, усякими, наряджу тебе у шовк та в золото, посаджу тебе на золотім кріслі, мов кралю, і довго, довго, поки вмру, все любуватимусь тобою. Та чи вмру ж я коли-небудь? Ні, я ніколи не вмру! Коли ти будеш зо мною, то смерть не посміє і в хату нашу заглянуть.

Галя (сумно). Ох, ні, Назаре, не кажи так! Мені страшно стало, і серце так защеміло, так заболіло, неначе чує недобру годину або яке горе.

Назар. Яке горе? Де воно? Для нас нема його на цілім світі.

Галя. Не знаю, Назаре, тільки мені щось на серці так важко, так гірко... Я все думала про батюшку.

Назар. Нащо ж ти об йому думаєш? Не думай, і весело буде. Знаєш, як приїдемо ми у Кодак... Се запорозький город... От як приїдемо, мерщій у церкву,   повінчаємось;   тоді   і   сам   гетьман   нас   не   розлучить,   і   будемо   довго,

довго там весело жити. Ти будеш пісні співати і танцювать, а я буду грать на бандурі і розказувать тобі про славні діла козацькі, про Саву Чалого, про Свірговського, про всіх, про всіх жвавих козаків наших. Далі мені вигодуєш сина, молодця чорнобривого, пошлемо його в Січ; там поставлю його перед козацькою громадою і скажу: “Любуйтеся, дивітеся: се мій син. Мені його вигодувала, викохала моя Галя, такого молодця!” Що, весело?

Галя. Весело, мій Назаре, мій миленький, а серце все-таки болить. Мені здається, що батюшка вже прокинувсь і мене шукає.

Назар. Бог зна об чім думаєш ти! Ось зараз будуть коні, і вони нас не найдуть, хоч нехай усю землю перевернуть. Не журись же, моя ластівко!

Галя. Знаєш що? Ходім додому, розбудимо його, станем перед ним на коліна... Він нас простить: він мене любить.

Назар. Хіба ж я його не просив, хіба ж не ставав перед ним на коліна! Адже ти бачила?

Галя. Бачила, ти просив … Назаре, він мій батько,

Назар. Лучче б не знать такого батька.

Галя. Ти сердишся, Назаре! Не сердься, мій милий, мій чорнобривий. Подивись, я весела, я не жалкую, що покинула... Поцілуй же мене, мій соколе ясний, орле мій сизокрилий.

(Обнімаються і цілуються.)

Назар. О, моя радість, мій сон чарівний! Не журись, серденько. Скоро ми полетимо так, що не дожене нас і вітер… Ти не змерзла?

Галя. Ні, твоя шапка така тепла. (Знімає шапку з ніг й цілує.) О, моя мила шапка! Надінь її: і ти замерз.

Назар. Надінь ти. Я подивлюсь на тебе, яка ти в козацькій шапці. (Вона надіває шапку. Назар любується.) Чудо!. Чорні вуса, шаблю дамаську, пістоль за пояс — і козак хоч куди. (Цілує її.) Козаче мій чорнобривий!

Галя (надіває йому шапку). Отак краще! Постій, я пришпилю стьожку. Знаєш, як на весіллі бува у молодого?

Назар. Се ти ще й завтра зробиш...

Галя. Ох, стривай! Я й забула. Адже я таки взяла з собою і хустку, що для тебе вишивала. (Виймає з-за пазухи білу, шиту червоним шовком хустку і подає Назарові) Що, хороший? Я сама вишивала і гроші на шовк сама заробляла.

Назар. Спасибі, серце моє.

(Галя виходить на край сцени. Назар стоїть задумавшись .[…] Дивляться одно на другого і цілуються. Хома і Стеха крадуться із за шкапи.)

Хома. Сюди! Ось де вони! Сюди!

Галя. Батько!.. Пропала я!

Стеха  (пробігає коло їх). Полковниця! Полковниця!

(Назар мовчки бере лівою рукою Галю, а правою виймає шаблю. Хома торопко веде на його челядь. Стеха ховається.)

Хома (скаженіє). Цілуйтеся, цілуйтеся, голуб’ята! (До челяді.) Киями його, собаку! Чого ж стали? Беріть, рвіть його!

(Челядь торопіє.)

Назар.   Хто   хоче   в   домовину,   виступай   на   мене.   (До   Хоми.   )   Ти   чого хочеш?

Хома. Смерті твоєї, злодію!

Назар. Нащо ж ти собаками цькуєш? Візьми сам, коли хочеш. Хома. Я рук паскудить не хочу. Беріть його! О, пес поганий! Я розірву тебе!

(Б’ються на шаблях) Галя   (пада між ними на коліна). Тату, тату! Убий, убий мене. Винна я; я прогнівила тебе... […]

Хома      (до    челяді).     Беріть     його!     Я     вас     перевішаю!     Я     вас     золотом окую! […]

(Челядь напада на Назара ззаду і крутить йому руки.) Хома.   […]   Чи   єсть   у   кого   вірьовки,   пояс   або   налигач,   —   що-небудь, скрутить йому руки й ноги?

(Челядь крутить поясами Назара.) Стеха   (падає коло Галі зомлілої). Ох, моя пташечко, моя лебідочко! Чи я ж знала, що так станеться? Прокинься, моя зозулечко, моя ластівочко!

Хома.    Отак    добре!    Тепер    зав’яжіть    йому   рот.    От,   до    ладу;    у   його, здається, ще й хустка у руці. Чи не весільна? Добре, здалась-таки на що-небудь.

(Зав’язують хусткою рот.) Хома. Не туго, щоб стогнав. Мороз хоть і лютий, та, може, видержить. А вже як вовча тічка нападе... а вовки здалека поживу чують... от буде снідання, начисто гетьманське! Тепер положіть його на білу перину — нехай, проспиться та подума, з ким жартує.

(Челядь кладе Назара на сніг.) Хома  (на Галю). А ця учаділа... Возьміть її додому... Прочумається.

(Челядь бере на руки Галю і несе з собою.) Стеха   (бере Хому за руку і веде його за Галею). А що? Скажеш, що не люблю тебе?

Хома.   Спасибі,  спасибі.   (До   Назара.)  Оставайсь   здоров,  приятелю!   Не згадуй лихом. Нехай тобі присняться рушники.

(Хома з Стехою шепчуться і пропадають. Назар тихо стогне. Незабаром чути за сценою гомін.) Голос   Хоми   здалека . Киньте її! В’яжіть його! Гнат  (за сценою). Я тебе зв’яжу, недовірку проклятий!

(Незабаром вибігає Галя і кидається на Назара.) Галя. Орле мій, серце моє! (Розв’язує хустку.) Назар. Душно мені, душно!

Гнат   (веде за груди Хому). Останній раз говорю: оддаси Галю за Назара чи ні?

Хома. Ні!

Гнат. Здихай же, собако скажена! […] (Цілить пістолем.)

Галя  (до Гната). Стривай!

Назар. Пусти його, не варт він того. Не напасти душі своєї. (До Хоми.) Іди, лукавий чоловіче, іди, куди знаєш. Не поміг тобі Бог занапастить мене; а я чужої крові не бажаю. Іди собі!

Хома (пада перед Назаром). Назаре! сину! Заріж мене, замуч мене, на конях розірви, та не прощай! (Падає до ніг, плаче.) О, я лукавий, лукавий! О, я грішний, проклятий!..

Назар (підводить його). Устань, молися Богу, грішний. Коли прощають люди, то Бог милостивіший за нас.

Хома (вставши, утирає сльози). О сльози, сльози! Чом ви перше не лилися? Назаре! Бери моє добро, бери мою Галю, бери все моє! Галю! Назаре! Обніміться, поцілуйтеся, діточки мої. Я хоч і грішний, а все-таки батько. (Назар і Галя обнімаються.) Боже, вас благослови!

Завіса