Т.Г. Шевченко і Біла Церква

Т.Г.Шевченко і Біла Церква. Кобзар у серці України.

Незабаром ми будемо святкувати 200-річницю від Дня народження великого Кобзаря. Про значення постаті Тараса Шевченка для України списано стоси паперу, але ще й досі літературознавці, історики, політики, просто читачі знаходять у творчості видатного українця щось особливо щемливе, притаманне всім і окремо кожному. Писати про поезію Шевченка – справа невдячна, його треба читати. Випустити із рук «Кобзар» неможливо: він все одно опиняється розгорнутим на письмовому столі.

Білу Церкву Тарас Григорович відвідував тричі. Вперше він потрапив у місто над Россю у юному віці, коли його, козачка пана Енгельгардта, забрано було від отчого дому у Вільно. Дорогою Енгельгардт зупинився на гостину у своїх родичів Браницьких. Допитливий юнак бачив «Олександрію» у її розквіті: статуї, чистенькі алеї, химерні стави.

Минули роки, і Тарас Шевченко ще двічі побував у місті. Про свій «транзит» він написав у повісті «Путешествие с удовольствием и не без морали». Причина для поїздки у нього була поважна: «Что Курнатовский из гусара делается человеком, вот вам доказательство. Он ломает отцовское гнездилище и строит новое, человеческое жилище. Не играет в карты, не пьет. И вашего бывшего слугу Трохима воспитывает на свой счет в белоцерковской гимназии. Как обстановка изменяет человека! С прошлой осени герой ваш и его гимназист-профессор живут в Белой Церкви и учатся. Статью эту, правду сказать, я обделал с помощию вашей прекрасной Елены. Да это все равно, кто бы ни сделал, только бы сделал хорошо. И вам будет большой грех, если вы не приедете к нам на праздник, хотя бы для того только, чтобы взглянуть на своего Трохима-гимназиста и на храброго защитника Севастополя, на моего будущего... да что тут за секреты, на моего будущего зятя».

У повісті Тарас Григорович соковито описує невелике містечко, змальовує його побут. Він бачить його сірим і занедбаним, можливо, тому, що під час подорожі була негода. Навіть сьогоднішні городяни без особливої напруги можуть прослідкувати Тарасів шлях по місту в бік Таращі. Особливо яскраво бачаться поштова станція із невеличким заїздом, розбиті колесами возів вулиці. Особливо жалкує Шевченко за тим, що у Білій Церкві не виявилося жодної книжкової крамниці. Колоритно Кобзар переповідає свою зупинку і ночівлю у корчмі: «В Белую Церковь приехали мы уже ночью. Посоветовавшись с Трохимом, решились мы ночевать на почтовой станции и, я вам скажу, мы хорошо сделали, что так придумали умно: а иначе мне, может быть, никогда не пришлось бы писать этой «Прогулки», а вам читать ее, мои терпеливые читатели, потому что узел описываемого мною происшествия завязался именно в эту достопамятную ночь. Только не на почтовой станции, как это большею частию случается, а... но зачем забегать вперед?"

У білоцерківському заїзді Шевченку не завжди знаходилося місце "Пользуясь сим удобным случаем, я мог бы описать вам белоцерковский жидовский трактир со всеми его грязными подробностями, но фламандская живопись мне не далась, а здесь она необходима. Замечу мимоходом – во-первых, меня никто не вышел встретить, как то бывает в русских трактирах, но этому могла быть причиною темная, ненастная ночь, – причина важная для самого храброго жидовина; во-вторых, по скользким ступеням вскарабкивался я кое-как в темный коридор и наткнулся на что-то железное, так ловко наткнулся, что чуть себе лба не раскроил. Поутру я же увидел, что это были дроги с рессорами из-под какого-то экипажа. Таково было мое вшествие в иудейскую гостеприимную обитель. В комнате уже меня встретил жид, довольно благовидной наружности, и помог мне стащить с плеч насквозь промокшую непромокаемую шинель и униженно спросил, что мне будет угодно? «Чаю и комнату», – отвечал я. Жид сказал: «Зараз» – и скрылся за дверью. В ожидании жидовского «зараз» я грелся и разминался, ходя взад и вперед по комнате. Комната была что-то вроде лавки, с шкафами около стен и стеклянным ящиком вдоль комнаты, вроде застойки. Перед ящиком я остановился и между галантерейными безделушками, как бы вы думали, что я увидел? Книгу в желтой обертке. А я только хотел было сказать Трохиму, чтобы достал книгу из чемодана, а тут она сама в руки лезет, и Трохима тревожить не нужно. Беру со стола свечу и читаю заглавие, кажется, славянскими буквами: «Украинская поэзия» – N. Падуры. Поди-ко, голубчик, сюда, я тебя давно не видал. Ящик, однако ж, был заперт. Я позвал хозяина, но вместо хозяина явился какой-то жидок с рыжей бородкой. Я просил его достать мне из ящика книгу, но он рекомендовался мне, что он фактор, а не хозяин лавки. Я велел ему позвать хозяина. Явился хозяин, тот самый благовидный жид, что помогал мне снимать непромокаемую шинель. Я просил его достать книгу. Он достал и, подавая ее мне, сказал: «Десять злотых». – «А если только прочитать, – спросил я, принимая книгу, – что будет стоить?» – «Пять злотых», – сказал жид, побрякивая ключами. Делать нечего, я отдал пять злотых и спросил нож, чтобы разрезать дорогую книгу, но это было напрасно: книга была разрезана и даже запачкана. Кроме сальных пятен, я заметил на полях листов то прямые черты, крепко проведенные где ногтем, а где и карандашом, то знак восклицательный, то знак вопросительный, то черт знает что. «Ай, ай! – подумал я. – Да ты побывала уже в руках у нашего брата критика».

Враження Шевченка про Білу Церкву не завжди були веселими, адже у всі часи на наших теренах сервіс був «ненав’язливим»: «Услужливый за деньги жид, если узнает, что у вас наличных – и в виду не имеется, то он вам и воды не даст напиться, а о хлебе и говорить нечего. А впрочем, русский человек сделает то же, с тою только разницею, что побожится и перекрестится, что у него все было и все вышло; а денежному гостю подаст все, что бы тот ни просил, и принесет все требуемое перед вашим же носом. При слове «деньги» редкий из нас – не жид.»

Біла Церква пам’ятає поета. У місті є площа імені Кобзаря, вулиця, а 1991 року було відкрито погруддя Шевченка.

Пам'ятник Тарасові Шевченку в Білій Церкві – пам'ятник-погруддя українському поетові Тарасові Шевченку, встановлений у Білій Церкві 1991 року. Тарас Григорович неодноразово відвідував Білу Церкву, але повноцінний[1] пам'ятник йому встановлено лише у 1991, фактично за декілька місяців до проголошення незалежності. Саме встановлення було приурочено до 130-х роковин по смерті поета.

3а проханням про установку пам'ятника керівництво міста звернулося до уряду ще при підготовці до святкування 950-річного ювілею Білої Церкви (1982 рік). Просили й кошти для цього. І одержали відмову: «грошей нема».

Через кілька років з управління архітектури подзвонив В. Гнєзділов і сказав, що є хороший бюст Тараса Шевченка роботи С. Ковальова, автора багатьох скульптур Кобзаря, одна з яких передана як дар українського народу й установлена в Канаді. В цьому випадку бюст був відлитий з бронзи щоб поставити в фронтоні реконструйованого Київського оперного театру, але з'явилися сумніви щодо надійності перекриття, на якому він мав стояти. Отож для оперного відлили інше погруддя з оргскла, тонувавши його під бронзу.

Тоді й виникла думка запропонувати бронзовий бюст Білій Церкві, про що став клопотатися Український фонд культури, очолюваний Б. Олійником. Його заступник В. Юхно подбав, щоб обійшлося це місту недорогим коштом, і невдовзі міськвиконком перерахував фонду майже символічну суму.

Так бюст став власністю міста. Проте його дорога до п'єдесталу виявилася не такою вже й короткою: розгорілася дискусія не тільки щодо місця установлення пам'ятного знака, а доцільності використання для нього придбаного погруддя. Деякі архітектори обстоювали загалом правильну думку, що бюст мав би бути виконаний з урахуванням місця установлення, а не навпаки, як це сталося, підшуковувати місце для готового твору. Другі наполягали на скульптурі на повен зріст. Але в обох випадках треба було відкласти увіковічення поета в Білій Церкві на невизначений час, поки з'являться кошти для виконання спеціального замовлення.

Барельєф Тараса Шевченка на Центральних воротах дендропарку «Олександрія»

Щодо місця для пам'ятного знака пропонували кілька варіантів: на майдані Шевченка, біля ансамбля поштових споруд на Олександрійській вулиці, при вході в дендропарк «Олександрія» та біля Палацу культури шинників. Всі вони мали істотні вади. Майдан не підходив, бо через вулицю Ярослава Мудрого межує з Торговою площею, й у візуальному зв'язку з пропонованим місцем уже стояв пам'ятник Леніну, а в такій містобудівній ситуації може бути тільки один. До того ж за спиною Кобзаря була б вузенька вулиця його ж імені, тоді як за канонами архітектури личить широкий бульвар з озелененням посередині.

Та ще й сусідування ресторану «Радон» не дуже етичне. Другий варіант відхилили через брак простору перед комплексом поштових споруд, який виходить на транспортну магістраль. Крім того, погляд поета з висоти постаменту на цьому місці впирався б у вервечку хат аж ніяк не «біленьких».

Біля «Олександрії» на витоці однойменного бульвару (сучасний бульвар 50-річчя Перемоги) поміж двома рукавами магістралі нема місця для велелюдних зібрань. І нарешті пропозиція щодо установлення пам'ятника по вулиці Леваневського була відкинута, бо всі розуміли, що має бути він в старій частині міста, пов'язаній з перебуванням тут увічнюваного.

В центрі міста три майдани межують, переходячи один в другий. Міркування про два з них викладені вище. Третій, Соборний (на той час площа Волі), розділений основною транспортною магістраллю на дві частини. Але саме на нього накинули оком, що було поверненням до однієї з перших пропозицій управління архітектури міськвиконкому, її схвалили й запрошені для консультацій начальник обласного відділу містобудування та архітектури М. Литовченко та згадуваний В. Гнєзділов. Вони віддали перевагу частині майдану біля Преображенського собору перед іншими майданчиками, які їм показали за розпорядженням першого секретаря МК КПУ О. Біличенка.

Замовником став відділ комунального господарства, керований В. Штикою, який квапив з робочою документацією. Авторський колектив В. Штучного приступив до роботи. Пам'ятний знак розміщений на пересіченні вулиць Міліцейської і Млинової. Не висуваючись і не відсуваючись відносно собору, він поставлений у створ з колонадою портика храму.

Розглянувши принципи, закладені в генплані проекту, і перші проектні пропозиції щодо постаменту, містобудівна рада рекомендувала розробляти робочі креслення. Як це у нас було завжди, працювали в авральному темпі: адже зазвичай об'єкти здавали до якоїсь дати. Спішно переносили інженерні комунікації і провадили земельні роботи.

Сучасність

Біля пам'ятника щороку проходить ряд урочистостей, пов'язаних з життям поета та історії України. Практично активну увагу до монумента проявляють лише патріотичні сили. Через зростання інвестиційного потоку в місто мерія вирішила збудувати на місці пам'ятника торгівельно-розважальний комплекс з підземним паркінгом, а погруддя поета перенести, або до названого на честь Кобзаря парку відпочинку, або кудись деінде. Проти цього виступили ряд організацій Білої Церкви і наразі пам'ятник залишили в спокої.

Щоправда, давно напрошується встановлення повноцінного пам’ятника, але є небезпека, що тоді затишна площа може перетворитися на релігійний анклав, як то сталося із вулицею Шкільною. Рішенням міської ради № 281 від 28 серпня 2003р. парк відпочинку ім. Петровського носить ім`я Т.Шевченка, щорічно проводиться конкурс читців поезії Кобзаря.

Шевченко актуальний в усі часи, тож давайте згадувати його і шанувати літературну спадщину і громадянський подвиг Тараса не тільки тоді, коли витягаємо з гаманця купюру номіналом у сто гривень.

Білоцерківці шанують пам`ять геніального поета. В місті є площа, яка носить назву імені поета. Вулиця, перейменована із вул. Смоляної у вул. Тараса Шевченка ще у 1925р. Кожного року в місті проходять традиційні конкурси читців поезії Шевченка, 22 вересня 1991 р. відкрився пам`ятник Т.Шевченку, автор якого – відомий скульптор, народний художник України А.Ковальов, архітектори В.Федотов, В.Штучний. Рішенням міської ради № 281 від 28 серпня 2003р. парк відпочинку ім. Петровського носить ім`я Т.Шевченка.

В 2004р.в місцевому видавництві “Буква” вийшла книга “Київщина в творчості Т.Г.Шевченка”(редактор Г.Гай, упорядники: А.Гай, О. Дмитренко).

Книгу приурочено до 190 – річчя від дня народження Т.Г.Шевченка й проведення Міжнародного Шевченківського свята “ В сім`ї вольній , новій” у Київській області 19 –22 травня 2004 року, включено літературні та живописні твори геніального поета і художника, духовного лідера української нації, створені ним на землі Київщини, або присвячені подіям, що на ній відбувалися.