Тарасові Шевченку (вірш)

Леся СТЕПОВИЧКА

                     Тарасові ШЕВЧЕНКУ

            * * *

Яке вогненне, Слово мовлене,

Що підняло з пітьми віків

Живих, і мертвих, й ненароджених

Нащадків славних козаків. 

 

Без Слова Вашого і чину

Змаліло б місто, знебулось село.

Були б ми женщини й мужчини,

Електорат, населення, мурло... 

 

Те не існує, що не має імені,

Ріка без назви – лиш вода,

Земля без мови – не країна,

Забудьків гетто і невдах.

 

І горем сповнена по вінця,

Заклякла б тінь окрайни ця,

Гречана малоросійська провінція,

Де син не зна свого отця.

 

А ви гриміли  – «У к р а ї н а»!

І виривали з небуття.

Як важко – полюбить Руїну,

Як гідно – їй віддать життя!

 

Хоч пломенів вогонь Шевченків,

Та нас в глухий загнали кут...

Невже була даремна жертва

Грушевського, героїв Крут?

 

Бійці УПА – еліта нації,

На прю вставали вояки,

І гинули в лісах повстанці –

Як на Січі звитяжні козаки.

 

В ГУЛАГах  Вашу іскру Божу

Сини вкраїнські берегли.

Як віяли вітри ворожі!

Та погасити ватру не змогли. 

 

Постала вільна Україна!

А ми все чухаєм чуби,

Хто розгубивсь, хто й досі на колінах... 

В чиїх руках кермо Доби?  

 

Ми в незалежній Україні...

На галасливу маячню марнуєм час. 

Вслухаймось в Кобзареве Слово нині!

Як далі жить, підкаже нам Тарас.

2008