Пам’яті Небесної Сотні (вірші)

Пам’яті Небесної Сотні

Я ступаю по гвоздиках, по тюльпанах і по трояндах,
Я пірнаю у море болю, ми ще бачились так недавно,
Ти казав мені: «Чуєш, лялю, буде сонце і буде спокій».
Я повірила... Не даремно, десь у мирі ти, десь у бозі.
Усю велич мого народу ти стояв, у руках тримавши,
Прометеєм на барикадах, димом волі наскрізь пропахший.
Я шукаю тебе тут нині, в кожнім кроці ловлю знайомий,
А натомість лиш гори квітів – люди, сльози і світить сонце.
Сонце світить, як не світило, намагається щось сказати.
Де ти, голубе? Де ти, рідний? Скільки будеш іще мовчати?
Боже милий, якби ж то квіти могли мовити нам, хоч слово,
Звідки влучили, де боліло і що думав ти. Квітів обмаль.
Квітів обмаль, щоб закричати, квітів обмаль, щоб заспокоїть,
Якби вміли вони волати, якби квіти пішли на сповідь…
В місті квітів я потопаю, потопаю в сльозах, в печалі,
Ми ще бачились так недавно, щит і каска – все, як звичайно.
Щит і каска, лише без тебе, білий хрестик, лампадка, фото,
Люди ходять, спиняють, плачуть,
Хлопчик маму питає: «Хто то?»
То гвоздика, а то троянда, кожна квітка безжально вбита,
Ти ще міг би цвісти так довго, а натомість лиш море квітів.

На жаль, автора не знаємо.

 

В пам'ять про загиблих на Майдані

Оксана Максимишин-Корабель

Мамо, не плач. Я повернусь весною.
У шибку пташинкою вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А, може, дощем на поріг упаду.

Голубко, не плач.
Так судилося, ненько,
Вже слово, матусю, не буде моїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько
Розкажу, як мається в домі новім.

Мені колискову ангел співає
I рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває
Душа за тобою, рідненька, щемить.

Мамочко, вибач за чорну хустину
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я люблю. I люблю Україну
Вона, як і ти, була в мене одна.

 

НЕБЕСНИМ СОТНЯМ ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ

Анастасія Дмитрук

Бог все бачив, усіх пізнав:
хто за волю, а хто за гроші
і хто кату служити хоче —
усіх бачив, усіх впізнав.

Бог дивився усі бої
і Він знає чиї то кулі
постріляли його синів,
його кращих синів, у груди.

Хто його катував дітей,
хто живцем спалив свого брата —
то убивці, то слуги ката,
Бог від них не відвів очей.

Він чекає всіх на Суді,
Він чекає від них молитви
за усі ті звірячі битви,
за усі ті криваві дні.

Він все бачив у тій пітьмі.
Нехай падають на коліна
за кров кожного його сина,
бо пізнають і Божий гнів.

А кого згубили бої,
душі їх молоді, хоробрі
Бог зібрав у Небесній сотні,
Він до себе забрав синів.

Як за волю спинялись серця
покоління запам’ятають.
Так… герої не вмирають,
і їх Славі не буде кінця.